Спроба об’єднати фундаментальну фізику з теологічними доктринами завжди викликає жвавий резонанс, особливо коли мова йде про пошук фізичного притулку божества в межах нашого Всесвіту. Доктор Майкл Гільєн, колишній фізик із Гарварду, запропонував гіпотезу, яка виводить поняття «небес» за межі чистої метафізики, намагаючись локалізувати їх у просторі, що підкоряється законам космології. Його аргументація базується на поєднанні біблійних описів про недосяжність божественної обителі з фізичною концепцією космічного горизонту. Згідно з розрахунками Гільєна, Бог може перебувати на неймовірній відстані близько 439 мільярдів трильйонів кілометрів від Землі. Ця цифра не є випадковою, адже саме на такій межі, за його теорією, розширення простору стає настільки стрімким, що швидкість віддалення об’єктів починає перевищувати швидкість світла, пише T4.
Центральним елементом цієї дискусії є природа Всесвіту, що розширюється. У статичній моделі космосу ми могли б поступово бачити все більше світла від віддалених об’єктів, і з часом нам відкрився б весь об’єм світобудови. Проте закон Габбла вказує на те, що галактики віддаляються одна від одної, причому швидкість цього процесу пропорційна відстані між ними. Це призводить до існування сфери спостережуваного Всесвіту, обмеженої космічним горизонтом. Світло, що народжується за цією межею, фізично не здатне досягти нашої точки спостереження, оскільки простір між нами розширюється швидше, ніж фотони долають шлях. Гільєн вбачає у цьому не просто фізичне обмеження, а буквальне втілення біблійної ізоляції вищого світу від людського ока.
Доктор Гільєн припускає, що на космічному горизонті час у нашому розумінні перестає існувати. Спираючись на інтерпретацію теорії відносності Ейнштейна, він стверджує, що на цій критичній позначці зникає поділ на минуле, теперішнє та майбутнє, поступаючись місцем вічній позачасовості. На його думку, простір за цією межею залишається придатним для життя сутностей, які мають світлоподібну або нематеріальну природу. Таким чином, космічний горизонт стає не просто оптичним бар’єром, а порталом у вищий вимір, де перебувають безсмертні істоти, згадані у релігійних текстах. Це створює поетичний образ Бога, який спостерігає за творінням із місця, де панує абсолютний спокій і відсутність ентропії.
Проте сучасна академічна наука дивиться на концепцію космічного горизонту інакше. Більшість фізиків наголошують, що твердження про зупинку часу на цій межі є методологічною помилкою. Космічний горизонт не є фіксованою фізичною стіною або унікальним місцем у просторі; він є суб’єктивним і залежить виключно від місця розташування спостерігача. Ефект «уповільнення» подій на великих відстанях пояснюється космологічним червоним зміщенням: світлові хвилі розтягуються під час подорожі через простір, що розширюється, через що віддалені процеси здаються нам повільнішими. Якби спостерігач перебував безпосередньо в тій точці, яку ми вважаємо своїм горизонтом, він бачив би звичайний Всесвіт, а наша Галактика здавалася б йому застиглою на його власному космічному горизонті.
Отже, хоча ідея фізичного розташування божества за межею пізнаваного Всесвіту виглядає захопливою спробою примирити науку та віру, вона стикається з серйозними теоретичними перешкодами. Трактування межі спостереження як стаціонарного місця суперечить принципам відносності, де кожен об’єкт у космосі є центром свого власного горизонту. Теорія Гільєна залишається яскравим прикладом метафізичної спекуляції, яка використовує наукову термінологію для опису речей, що за своєю суттю виходять за межі емпіричного досвіду. З наукової точки зору, ми самі є частиною чийогось космічного горизонту, не стаючи при цьому божествами, що підкреслює відносність і рівноправність усіх точок у безмежній тканині космосу.
Підписуйся на наш Telegram-канал