Умовний регіон у західній частині Північної Атлантики, обмежений Маямі, Бермудськими островами та Пуерто-Рико, протягом понад п’яти століть залишається джерелом найстійкіших морських міфів людства. Від перших записів Христофора Колумба у 1492 році про дивні вогні на горизонті до популяризації терміна Чарльзом Берліцем у 1974 році, Бермудський трикутник площею близько 500 000 квадратних миль обріс легендами про інопланетні викрадення, часові портали та зниклі цивілізації. Проте сучасні дослідники пропонують нову теорію, яка зміщує фокус з метафізики на геофізику, припускаючи, що причиною загадкових зникнень могли бути рідкісні та тимчасові викиди метану з океанського дна, які на сьогоднішній день практично припинилися, пише T4.
Центральне місце у цій гіпотезі займає механізм дестабілізації гідратів метану, що залягають на морському дні. Рональд Каппер з освітньої платформи «What If Science» зазначає, що масивні виверження газу здатні миттєво змінити фізичні властивості води. Насичена бульбашками газу вода різко втрачає густину, внаслідок чого судно, яке опинилося в епіцентрі викиду, втрачає плавучість і може піти на дно за лічені хвилини без можливості подати сигнал лиха. Більше того, висока концентрація метану в повітрі над поверхнею води теоретично здатна порушити роботу двигунів внутрішнього згоряння літаків, що летять на низькій висоті, викликаючи їх раптову зупинку або навіть займання. Таке пояснення виглядає цілком правдоподібним для відомих історичних катастроф, зокрема безслідного зникнення вуглевоза USS Cyclops у 1918 році з 306 членами екіпажу на борту, доля якого досі залишається предметом спекуляцій.
Ключовою особливістю нової теорії є пояснення того, чому кількість аномальних інцидентів у регіоні значно зменшилася в останні десятиліття. На відміну від статичних небезпек, таких як рифи чи течії, геологічна активність може мати циклічний характер. Каппер припускає, що в минулому під Бермудським трикутником могло існувати активне поле викидів, яке створювало тимчасові, але смертельно небезпечні умови для навігації. З часом геологічні процеси стабілізувалися, і «мінне поле» з метанових бульбашок затихло, що й призвело до нормалізації статистики аварійності в цьому районі. Це припущення дозволяє науково обґрунтувати сплеск катастроф у минулому столітті, не вдаючись до містики, і водночас пояснює відносну безпеку маршрутів сьогодні.
Попри елегантність метанової теорії, вона стикається зі скептицизмом з боку офіційних структур та деяких експертів. Берегова охорона США та страховий ринок Lloyd’s of London послідовно стверджують, що Бермудський трикутник не є більш небезпечним, ніж будь-яка інша ділянка океану з інтенсивним рухом. Статистика свідчить, що багато зникнень були або перебільшені, або мали цілком прозаїчні причини, такі як раптові шторми, хвилі-вбивці, людські помилки чи технічні несправності. Найджел Вотсон, дослідник феномену НЛО, застерігає від людської схильності шукати патерни там, де їх немає, зазначаючи, що саме наше бажання бачити таємницю у трикутних візерунках на карті часто призводить до міфологізації звичайних трагедій.
Тим не менш, дискусія навколо природи Бермудського трикутника демонструє еволюцію наукового підходу до нерозгаданих таємниць. Відхід від паранормальних версій у бік складних кліматичних та геологічних моделей, таких як вплив метанових викидів, показує намагання знайти раціональне зерно в багатовіковому фольклорі. Навіть якщо докази існування масивних метанових вивержень саме в цьому регіоні залишаються обмеженими та дискусійними, сама концепція «тимчасових природних пасток» відкриває нові горизонти для розуміння того, як динамічне середовище океану може впливати на історію мореплавства. Таким чином, таємниця Бермудського трикутника трансформується з містичного прокляття в потенційний урок геофізики, нагадуючи про те, що сили природи можуть бути набагато непередбачуванішими за будь-яку вигадку.
Не пропустіть: Другий “Бермудський трикутник”: вчені показали таємниче місце в Європі, де зникають люди
