Питання про природу реальності турбує людство тисячоліттями, адже наші інструменти пізнання світу — від власних очей до надчутливих телескопів — не є бездоганними. Ми звикли довіряти тому, що бачимо безпосередньо, наприклад, власним пальцям, проте вже для споглядання власного підборіддя нам необхідне дзеркало, а про існування атомів чи далеких галактик ми дізнаємося лише з книг та інтерпретацій вчених. Навіть наш зір може помилятися, що яскраво продемонстрував відомий інтернет-феномен із сукнею, колір якої різні люди сприймали діаметрально протилежно. Якщо наші органи чуття та навіть наукові прилади можуть давати хибні дані, виникає закономірний сумнів у тому, чи є навколишній світ таким, яким ми його вважаємо, і чи не є він ілюзією, подібною до сну метелика, про який писав давньокитайський філософ Чжуан-цзи, пише T4.
У сучасну епоху ці філософські роздуми трансформувалися у сувору логічну конструкцію, відому як гіпотеза симуляції. Ця ідея, популяризована двадцять років тому філософом Ніком Бостромом, ґрунтується не на містиці, а на екстраполяції технологічного прогресу. Спостерігаючи за стрімким розвитком відеоігор, віртуальної реальності та штучного інтелекту, можна припустити, що в майбутньому людство або інша розвинена цивілізація досягне рівня, коли зможе створювати детальні симуляції цілих світів, населених свідомими істотами. Якщо припустити, що це можливо, то нащадки людей умовному 31-му столітті можуть запускати трильйони таких симуляцій заради вивчення історії або розваги.
Саме тут вступає в дію шокуючий статистичний аргумент Бострома, який перетворює наукову фантастику на математичну ймовірність. Якщо існує одна “базова” реальність і трильйони її симуляцій, то чисто статистично ймовірність того, що ми знаходимося саме в тій єдиній оригінальній реальності, прямує до нуля. Набагато вірогідніше, що ми є частиною однієї з численних цифрових копій, а наші свідомість, спогади та відчуття — це результат складних алгоритмів. Цей аргумент настільки логічно переконливий, що навіть відомі популяризатори науки, такі як Ніл деграсс Тайсон, оцінюють шанси нашого перебування у віртуальній реальності як 50 на 50, а технологічні візіонери на кшталт Ілона Маска вважають це майже беззаперечним фактом.
Цікаво, що сучасна фізика знаходить певні непрямі підтвердження цієї гіпотези, виявляючи у структурі Всесвіту обмеження, підозріло схожі на технічні ліміти комп’ютерних систем. Наприклад, існує так звана планківська довжина — мінімально можлива відстань, менша за яку простір і час втрачають звичний сенс, що нагадує пікселізацію екрана або дискретність цифрового коду. Крім того, обмеженість швидкості світла та горизонт спостережуваного Всесвіту, за який ми не можемо зазирнути, нагадують механізм оптимізації у відеоіграх, де світ “домальовується” лише там, куди дивиться гравець, щоб економити обчислювальну потужність. Навіть загадкові квантові ефекти, коли частинки поводяться по-різному залежно від того, спостерігають за ними чи ні, можуть бути інтерпретовані як особливості програмного рушія нашого світу.
Звісно, скептики слушно зауважують, що для створення симуляції такого масштабу потрібні обчислювальні потужності, які можуть бути недосяжними навіть для божественних за нашими мірками цивілізацій. Також залишається відкритим питання енергозатрат та фізичної можливості моделювання свідомості. Проте гіпотеза симуляції залишається одним із найцікавіших викликів сучасному світогляду, змушуючи нас переосмислювати поняття реальності. Незалежно від того, чи живемо ми у справжньому світі з матерії, чи у складній версії всесвітнього Minecraft, для нас ця реальність залишається єдиною доступною, де ми відчуваємо, мислимо та шукаємо відповіді на вічні питання.
Читайте також: Це будували не люди: дослідник опублікував докази “інопланетного” походження єгипетських пірамід
