Історія наукової та інженерної думки ХІХ та ХХ століть рясніє масштабними проектами перетворення планетарного ландшафту, серед яких ідея створення внутрішнього моря в пустелі Сахара посідає особливе місце через свою геополітичну та екологічну амбітність. В основі цих концепцій лежав той факт, що значні території найбільшої піщаної пустелі світу, яка охоплює близько 9,2 мільйона квадратних кілометрів, розташовані нижче рівня Світового океану. Перші кроки у цьому напрямку зробив шотландський інженер Дональд Маккензі, який запропонував затопити басейн Ель-Джуф за допомогою каналу довжиною 644 кілометри, що пролягав би з території Марокко. Створене таким чином «Море Сахара» за площею мало б дорівнювати Ірландії, докорінно змінюючи клімат та логістику регіону, пише T4.
У 1870-х роках подібну ініціативу висунув капітан французької армії Франсуа-Елі Рудер, натхненний успіхом Суецького каналу. Його план передбачав з’єднання Середземного моря з нізинними ділянками солончаків, відомих як шоти, у південному Тунісі. Проект отримав підтримку славетного дипломата Фердинанда де Лессепса, який вбачав у цьому можливість відкрити нові торгові шляхи для Франції та перетворити посушливі землі на родючі оази. Попри значне фінансування дослідницьких експедицій, проект згорнули через уточнені топографічні дані, які показали, що територія не настільки низька, як вважалося раніше, а економічні витрати стали непомірними.
Однак найбільш радикальна ітерація ідеї перетворення Сахари з’явилася в середині ХХ століття в рамках американської програми «Плаушер», яка досліджувала можливості мирного використання ядерної енергії для масштабних інженерних робіт. Вчені розглядали можливість застосування серії ядерних вибухів для створення гігантського каналу, що з’єднав би Середземне море із западиною Каттара в Єгипті, яка лежить на 60 метрів нижче рівня моря. Використання ядерних зарядів вважалося економічно вигідним та швидким способом виїмки величезних об’ємів ґрунту, що було б технічно неможливим за допомогою традиційної техніки того часу. Заповнення западини водою мало на меті не лише створення величезного внутрішнього резервуара, а й будівництво гідроелектростанцій, де потік води, що спрямовується в низину під дією гравітації, виробляв би колосальну кількість дешевої енергії. Окрім енергетичного аспекту, вчені сподівалися, що випаровування з поверхні нового моря призведе до збільшення кількості опадів, пом’якшення місцевого клімату та розвитку сільського господарства в регіоні.
Реалізація проекту «Плаушер» та аналогічних планів була остаточно зупинена у 1977 році через посилення міжнародних договорів, що забороняли ядерні детонації, а також через усвідомлення катастрофічних екологічних наслідків, включаючи радіоактивне зараження ґрунтових вод та довготривалий вплив на біосферу. Попри те, що ідея «ядерного будівництва» у Сахарі залишилася в історії як приклад технократичної самовпевненості, вона продовжує надихати сучасних візіонерів. Наприклад, у 2018 році компанія Y Combinator пропонувала боротися з глобальним потеплінням шляхом затоплення глибоких низовин та природних западин у Каліфорнії для вирощування водоростей, що поглинають вуглець. Хоча вартість таких сучасних проектів оцінюється у фантастичні 50 трильйонів доларів, вони є прямими спадкоємцями тих сміливих, хоч і небезпечних планів минулого, що прагнули підкорити пустелю за допомогою найпотужнішої сили, відомиї людству.
Читайте за темою: В пустелі Сахара виявили розбиту «літаючу тарілку»
Підписуйся на наш Telegram-канал