Посеред безкрайнього лабіринту людського тіла, в його найпотаємнішій і захищеній частині, століттями існує крихітна, загадкова структура, яка змушувала філософів і нейробіологів розмірковувати над природою свідомості та самої сутності буття. Серед тих, хто присвятив цій невеликій, але фундаментальній ділянці свої роздуми, був видатний Рене Декарт, чиє припущення про її зв’язок із душею породило одну з найбільш живучих псевдонаукових теорій останніх кількох сотень років, пропонуючи єдиний місток між матеріальним світом і безтілесним розумом. Цією структурою, розташованою у центрі мозку, є шишкоподібна залоза, розповідає T4.
Ідея «я мислю, отже, я існую» лежить в основі картезіанського дуалізму, впливового напрямку філософської логіки, який стверджує, що розум і тіло — це дві абсолютно окремі сутності. Запропонована Декартом у 1637 році, ця концепція ілюструє, що ми можемо бути впевнені у своєму суттєвому існуванні, навіть якщо весь фізичний світ є ілюзією. Хоча ми не можемо бути впевнені в природі нашої власної сутності, Декарт, безумовно, зробив усе можливе, щоб вирішити цю невизначеність. Наприклад, у своїй книзі 1649 року «Пристрасті душі» він описав шишкоподібну залозу як «середовище душі», пізніше назвавши її «штаб-квартирою душі».
Розвиваючи ці твердження, Декарт припустив, що функція шишкоподібної залози полягає в об’єднанні сенсорних сигналів від наших двох очей, двох вух і численних тактильних рецепторів в єдине враження, яке може бути представлене душі. Він писав, що немає іншого місця в тілі, де вони могли б бути об’єднані таким чином, окрім як в результаті об’єднання в цій залозі. Сучасна наука, однак, чітко встановила, що це припущення було помилковим. Хоча ми можемо не до кінця розуміти, як вона працює, ми точно знаємо, що вона виділяє мелатонін і відіграє ключову роль у регулюванні нашого циркадного ритму, також відомого як біологічний годинник.
Аналізуючи довгострокові наслідки помилки Декарта, автори нового дослідження простежують еволюцію божевільних уявлень про шишкоподібну залозу протягом останніх 380 років. Наприклад, у 1888 році російсько-американська містик Олена Блаватська, яка заснувала теософський рух, стверджувала, що шишкоподібна залоза насправді згадується в 11 000-літніх індійських писаннях як Аджна-чакра, або Третє око, хоча автори дослідження не знайшли жодних доказів того, що в будь-яких стародавніх текстах коли-небудь згадувалася ця залоза.
Проте, ідея не зникла, і в 1920-х роках філософ Нью-Ейдж Рудольф Штайнер припустив, що кальцитові відкладення, що накопичуються на шишкоподібній залозі, призначені для поглинання духовних енергій. Назвавши ці накопичення «мозковим піском», Штайнер припустив, що люди, яким не вистачає цієї речовини, не здатні взаємодіяти з вищими силами та стають духовно та інтелектуально збіднілими. Він писав: «Якщо кальцитів немає, у людини немає цього піску в мозку, цієї мінеральної якості, і вона стає ідіотом або кретином».
Як виявилося, ми досі не знаємо, чому шишкоподібна залоза кальцифікується з віком, але це точно не має нічого спільного з проникненням духів у наш мозок. Тим не менш, шишкоподібна залоза залишається мішенню для тих, хто заперечує науку, та прихильників теорій змови. І хоча вони безпосередньо не звинувачують у цьому Декарта, автори дослідження не можуть не зробити висновок, що його авторитет міг вплинути на деякі з цих абсурдних теорій. Вони пишуть: «Значний авторитет Декарта, заснований на його обширних і досі надихаючих підходах до мислення, безумовно, сприяв тому, що понад 380 років потому подібні спекулятивні твердження про шишкоподібну залозу все ще висуваються». Дослідження опубліковане в Journal of the History of the Neurosciences.
Останні новини: У Чорнобилі виявили організм, який “харчується” радіацією
Підписуйся на наш Telegram-канал