Команда науковців із Саутгемптонського університету виявила, що за останні 66 мільйонів років, протягом Кайнозойської ери, концентрація кальцію в океанах зменшилася більш ніж наполовину. Це відкриття докорінно змінює розуміння механізмів глобального охолодження. На початку Кайнозою, коли екосистеми лише починали відновлюватися після зникнення гігантських рептилій, рівень кальцію був приблизно вдвічі вищим за сучасні показники. Як зазначає провідний автор дослідження доктор Девід Еванс, така хімічна насиченість змушувала океани функціонувати за зовсім іншим сценарієм: вони утримували значно менше вуглецю у воді, натомість активно вивільняючи вуглекислий газ в атмосферу, що підтримувало високі температури на планеті, пише T4.
Ключем до розгадки цієї хімічної історії стали мікроскопічні свідки минулого — форамініфери. Це одноклітинні морські організми, які будують свої захисні оболонки з карбонату кальцію, фіксуючи у них хімічний склад води свого часу. Дослідивши скам’янілі мушлі, підняті з осадових кернів океанічного дна, вчені змогли реконструювати динаміку змін протягом мільйонів років. Виявилося, що поступове зниження рівня кальцію змінило біологічну поведінку морських мешканців. Зменшення доступності цього елемента вплинуло на те, як планктон і корали будують свої скелети та панцирі, що, у свою чергу, трансформувало глобальний вуглецевий цикл.
Зі зменшенням концентрації кальцію морські організми почали ефективніше вилучати вуглекислий газ з атмосфери та ховати його на дні океану у вигляді багатих на вуглець відкладень. Співавтор дослідження доктор Сяолі Чжоу підкреслює, що цей процес створив своєрідний цикл зворотного зв’язку, де зміни в хімії води посилили здатність океану “блокувати” вуглець. Комп’ютерне моделювання підтвердило, що саме цей механізм міг призвести до зниження глобальної температури на 15–20°C, перетворивши Землю на прохолоднішу планету, яку ми знаємо сьогодні.
Однак причина самого зникнення кальцію криється ще глибше — у надрах нашої планети. Професор Яїр Розенталь з Університету Рутгерса пояснює це явище уповільненням тектонічних процесів, зокрема спредингу морського дна. Коли процес формування нової океанічної кори сповільнився, зменшилася і кількість багатого на кальцій матеріалу, що потрапляв у воду через хімічний обмін з гірськими породами. Таким чином, “серцебиття” Землі — її геологічна активність — безпосередньо визначило хімічний склад океану, а через нього і клімат на поверхні.
Це дослідження змушує наукову спільноту переглянути роль океанів у кліматичній історії. Хімічний склад морської води більше не можна розглядати лише як пасивну реакцію на зовнішні чинники. Навпаки, довгострокові зміни у внутрішніх механізмах планети та хімії океану виступають потужними драйверами, що спрямовують хід глобального клімату протягом геологічних епох.
Читайте також: Вчені показали динозаврів, які вимерли останніми
