У морських глибинах, серед коралових уламків тропічних мілководь, ховається дивовижний хижак – волохата риба-жаба (Antennarius striatus). Ця істота, що більше схожа на дрейфуючий жмут водоростей або губку, ніж на мисливця, володіє унікальною стратегією полювання, яка тепер розкрита вченими: вона використовує світну приманку, щоб заманити свою здобич, розповідає T4.
Морський еколог доктор Мартен Де Брауер з Університету Кертіна першим помітив, що невелика “вудка” на голові цієї риби – її іліціум – світиться яскраво-помаранчевим кольором під синім світлом, тоді як решта тіла залишається матовою. Польові дослідження філіппінських рифів у 2016 році встановили зв’язок між цим світінням і вільно плаваючими черв’яками такого ж неоново-помаранчевого кольору та розміру. Це відкриття вказує на нову функцію біофлуоресценції у риб коралових рифів – захоплення здобичі.
Волохата риба-жаба є представником родини вудильників, але її тактика маскування справді унікальна. Шар розгалужених шипиків на її тілі дозволяє їй ідеально імітувати текстуру водоростей, губок або коралів, роблячи її майже невидимою на морському дні. Дивовижно, але ці риби можуть змінювати свій візерунок та відтінок протягом декількох тижнів, переходячи від лимонно-жовтого до строкатого чорного, адаптуючись до змін осаду, освітлення та росту навколишнього середовища. Це хрестоматійний приклад мімікрії Бейтса, коли нешкідлива зовнішність приховує хижака. Навіть очі риби мають променисті смужки, що маскують зіницю, посилюючи ілюзію.
Як же працює світна приманка? При денному світлі іліціум закінчується тьмяним, схожим на хробака, пучком. Але під синім фільтром він демонструє інтенсивну біофлуоресценцію, перетворюючи синє світло на помаранчеве. Ця ідея узгоджується з ширшими спостереженнями: іхтіолог Джон Спаркс з Американського музею природної історії відзначив, що біофлуоресценція особливо поширена серед рифових риб із загадковими візерунками, натякаючи на її комунікаційне або мисливське значення. Зіставляючи флуоресцентних черв’яків, що дрейфують над піщаним дном вночі, приманка риби-жаби, ймовірно, діє як жива наживка. Риба смикає кінчиком “вудки” дугами та імпульсами, імітуючи рухи планктону, приваблюючи цікавих бичків та кардиналів прямо до свого рота.
Момент атаки волохатої риби-жаби – це справжній вибух швидкості. Високошвидкісні відеозаписи зафіксували, що атака триває всього шість мілісекунд, роблячи її одним із найшвидших хижаків на планеті. Ця блискавична швидкість досягається завдяки еластичним зв’язкам навколо щелепи, які накопичують енергію, поки риба “присідає”. Різке звільнення щелепи переміщує голову вперед, створюючи хвилю тиску, що затягує здобич всередину, перш ніж та встигне усвідомити, що відбувається. Шлунок риби-жаби розтягується, як повітряна куля, дозволяючи їй проковтнути їжу, яка майже вдвічі перевищує її власну довжину. Рот, шлунок та зяброві кришки відновлюються за лічені хвилини, і риба знову готова до засідки.
Цікаво, що риби-жаби рідко плавають. Вони віддають перевагу повільному пересуванню, використовуючи грудні та черевні плавці, схожі на кінцівки, для повзання крізь корали та по губках, не здіймаючи мулу. Цей вид мешкає від Нью-Джерсі до Бразилії та по всьому Індо-Тихоокеанському регіоні, на глибинах від припливних басейнів до 220 метрів. Дорослі особини частіше зустрічаються на глибині понад 30 метрів, тоді як молодь ховається серед прибережних трав’янистих заростей. Під час залицяння самці змінюють колір, ведучи самок до поверхні, де ті випускають плавучу стрічку з до 288 000 яєць. Личинки вилуплюються у відкритій воді, а потім опускаються на дно, розпочинаючи свій власний танець камуфляжу.
Висновки дослідження, опублікованого в журналі Coral Reefs, підтверджують концепцію агресивної мімікрії, де хижак маскується під щось нешкідливе або навіть привабливе для здобичі. Флуоресцентна приманка додає світловий сигнал до цієї ілюзії, що особливо ефективно для морських істот зі зоровими пігментами, налаштованими на синій та зелений кольори. Розуміння цих ознак може покращити неінвазивні методи дослідження, дозволяючи виявляти загадкові види під час нічних занурень за допомогою синього світла.
Наразі Antennarius striatus класифікується МСОП як “вид, що викликає найменше занепокоєння”, проте втрата середовища існування через забруднення загрожує місцевим популяціям. Захист щебеневих полів та заростей морської трави, а також обмеження нічної риболовлі з ліхтарями, які можуть перешкоджати флуоресцентній сигналізації, є важливими заходами для збереження цього унікального виду. Громадяни-науковці, озброєні синіми ліхтариками, вже надають цінні дані про спостереження через фотобази даних, допомагаючи дослідникам аналізувати довгострокові тенденції поширення, часу линьки та кольору приманки волохатої риби-жаби.
Читайте також: Що відбувається з акулою, якщо її перевернути догори дриґом
