Феномен обертання небесних тіл є фундаментальною властивістю Всесвіту, де Земля здійснює повний оберт навколо своєї осі приблизно за 24 години, Венера витрачає на це 243 земні дні, а Місяць — близько 27 днів. Сонце, будучи центральною зіркою нашої системи, також підпорядковується законам фізики й обертається, проте визначення точного часу, необхідного для одного повного оберту, є набагато складнішим завданням, ніж у випадку з твердими планетами. Відповідь на це запитання не є однозначною цифрою, а залежить від обраної точки відліку в просторі та конкретної широти на самій зірці, яку досліджують вчені, пише T4.
Історія вивчення сонячного обертання бере свій початок у 1612 році, коли Галілео Галілей, спостерігаючи за світилом через телескоп, помітив рух темних плям по його поверхні. Відстежуючи ці утворення, він дійшов висновку, що Сонце обертається з періодом приблизно 28 днів, що стало першим науковим підтвердженням динамічної природи нашої зірки. Значно пізніше, у середині XIX століття, англійський астроном Річард Керрінгтон уточнив ці дані, зосередившись на плямах у специфічній зоні близько 30 градусів сонячної широти, і вирахував період обертання у 27,3 земних днів, що згодом стало своєрідним стандартом у науковій спільноті, хоча більшість сонячних плям існують менше часу, ніж потрібно для повного оберту.
Однак у ці розрахунки втручається фактор руху самої Землі навколо Сонця, що змушує астрофізиків розрізняти два типи швидкості обертання. Спостерігаючи із Землі, ми фіксуємо так звану синодичну швидкість, яка включає додатковий час, необхідний Сонцю, щоб “наздогнати” переміщення нашої планети по орбіті, саме тому вимірювання Керрінгтона у 27,3 дні є довшим за реальний фізичний оберт. Якщо ж орієнтуватися на нерухомі зірки, тобто вимірювати сидеричний період, то реальний час повного оберту на тій самій широті становить близько 25,4 земних днів, що з точки зору чистої фізики є більш точним показником.
Ситуація ускладнюється тим, що Сонце не є твердим тілом, як Земля, а складається з розпеченої плазми, що призводить до явища диференціального обертання, коли різні частини зірки рухаються з різною швидкістю. На екваторі Сонце обертається найшвидше, здійснюючи повний оберт за 24,5 земних дні, тоді як ближче до полюсів цей процес сповільнюється і може тривати 34 дні або навіть більше. Така нерівномірність руху плазми створює складну динаміку магнітних полів, що є ключем до розуміння сонячної активності.
Сучасні методи дослідження, такі як геліосейсмологія, що аналізує розповсюдження звукових хвиль у надрах зірки, та вимірювання доплерівського зсуву світла, дозволили вченим зазирнути всередину Сонця і виявити, що швидкість обертання змінюється не лише за широтою, але й за глибиною. Зовнішня конвективна зона, що займає приблизно третину радіуса, слідує схемі диференціального обертання, подібній до поверхневої. Натомість глибша радіаційна зона поводиться інакше: вона обертається майже як тверде тіло з єдиним періодом близько 26,6 днів незалежно від широти. Що ж стосується самого ядра Сонця, то точна швидкість його обертання досі залишається предметом наукових дискусій та майбутніх досліджень, оскільки наявні інструменти поки що не дають змогу отримати вичерпні дані з такої глибини.
Читайте також: Втрачена раса: стародавній артефакт може підтвердити існування біблійних велетнів
