Протягом сотень мільйонів років еволюції життя в океані підпорядковувалося непорушному закону зміни дня і ночі. Захід сонця був сигналом для глобальної зміни варти, коли одні морські мешканці шукали схованку, а інші виходили на полювання під покривом темряви. Проте в епоху антропоцену цей прадавній ритм було порушено. Узбережжя, всіяні мегаполісами, портами та курортами, створили явище, яке біологи називають «втратою ночі». Штучне світло більше не зупиняється на кромці прибою; воно проникає у товщу води, перетворюючи мілководдя на зони вічних сутінків або навіть яскравого дня. Те, що люди сприймають як ознаку безпеки та цивілізації, для морської фауни стало потужним стресовим фактором, здатним втручатися в біохімічні процеси організму. Нове дослідження Університету Маямі вперше продемонструвало, що навіть такі досконалі хижаки, як акули, чий еволюційний шлях налічує понад 400 мільйонів років, виявилися беззахисними перед цією новою загрозою на гормональному рівні, пише T4.
Науковий інтерес до впливу світлового забруднення на дику природу зростає вже давно, проте раніше фокус досліджень зміщувався переважно на птахів, комах та кісткових риб. Акули залишалися “сліпою плямою” у цій галузі, поки команда дослідників із Флориди не вирішила зазирнути всередину фізіології цих тварин у реальних умовах. Об’єктом їхньої уваги стали води поблизу Маямі — одного з найбільш освітлених міст США, де межа між днем і ніччю фактично стерта потужним міським освітленням. Вчені зосередилися на вимірюванні рівня мелатоніну в плазмі крові диких акул. Цей гормон є універсальним регулятором біологічного годинника для хребетних: його концентрація зазвичай зростає з настанням темряви, сигналізуючи організму про необхідність відпочинку та відновлення, і спадає зі світанком. Порушення цього циклу, як відомо з медицини людини, веде до зниження імунітету, проблем зі сном та метаболічних розладів.
Для чистоти експерименту науковці обрали два види акул із кардинально різними стратегіями поведінки: осілих акул-няньок та мігруючих чорноперих акул. Акули-няньки ведуть малорухливий спосіб життя, часто залишаючись на одній і тій самій території протягом тривалого часу. Чорнопері акули, навпаки, є активними мандрівниками, які постійно переміщуються вздовж берегової лінії, перетинаючи зони з різним рівнем освітленості. Дослідники використовували спеціалізовані методи відлову з мінімальним стресом та червоне освітлення під час забору крові, щоб уникнути спотворення результатів впливом ліхтарів безпосередньо в момент аналізу. Результати виявилися вражаючими та тривожними водночас.
Аналіз, опублікований в Science of the Total Environment, показав чітку кореляцію між способом життя хижака та його вразливістю до світлового забруднення. Акули-няньки, які мешкали в яскраво освітлених міських акваторіях, демонстрували критично низький рівень мелатоніну в нічний час порівняно зі своїми родичами з темніших, природніших зон. Фактично, їхній організм не отримував гормонального сигналу про настання ночі. Натомість у чорноперих акул суттєвої різниці в рівнях гормону виявлено не було. Це наводить на думку, що саме прив’язаність до однієї території робить тварин заручниками урбаністичного сяйва. Постійне перебування під дією штучного світла пригнічує вироблення мелатоніну, що може мати довгострокові наслідки для здоров’я популяції резидентних видів.
Це відкриття має значення, що виходить далеко за межі іхтіології. Той факт, що акули реагують на світловий “шум” так само як і люди, підкреслює глибоку еволюційну консервативність системи мелатоніну. Якщо світло здатне збити налаштування біологічного годинника істоти, яка існувала ще до появи динозаврів, це свідчить про фундаментальний характер загрози. Зниження рівня мелатоніну може впливати на репродуктивні цикли, здатність до відновлення тканин та ефективність полювання. Оскільки акули є верхівкою харчового ланцюга, ослаблення їхньої популяції неминуче спричинить каскадні ефекти для всієї морської екосистеми, порушуючи баланс видів, якими вони харчуються.
Таким чином, сучасна наука змушена переглянути список екологічних загроз. Світлове забруднення більше не можна розглядати лише як естетичну проблему, що заважає милуватися зорями. Це потужний біологічний агент, який змінює фізіологію живих істот на молекулярному рівні. Міста, що розростаються вздовж океанічних берегів, створюють невидимий бар’єр для нормального функціонування морського життя, перетворюючи ніч на виснажливе продовження дня. Майбутні дослідження мають дати відповідь на питання, чи здатні морські хижаки адаптуватися до цих змін, чи ми стоїмо на порозі незворотних трансформацій прибережних екосистем, спровокованих звичайним вуличним ліхтарем.
Не пропустіть: Вчені показали істоту, яка кілька днів може жити без голови
Підписуйся на наш Telegram-канал