Якщо ви думаєте, що сучасна фауна Австралії страшна, подивіться на те, що колись населяло цей континент. Зокрема, Dromornithidae (також відомі як mihirungs або громові птахи), серед яких, як вважається, був найбільший птах, що коли-небудь існував, Dromornis stirtoni. Коли перші люди прибули на континент, Дроморніса та багатьох інших мігірунгів вже не було, але принаймні один представник родини залишився. Через полювання, споживання яєць або широке використання вогню люди швидко привели до його вимирання.
Маючи вагу 230 кілограмів, G. newtoni був приблизно вдвічі важчий за своїх найважчих предків, але все одно був одним із найбільших птахів, що коли-небудь існували, викликаючи великий інтерес. Однак знадобилося 128 років від першого наукового опису, щоб ми отримали повне уявлення про його зовнішність та спосіб життя.
“Оригінальний череп, використаний у науковому описі, був доставлений до Аделаїди на верблюді та склеєний борошном і водою для відновлення пошкоджень”, – розповів аспірант Університету Фліндерса та співавтор дослідження Джейкоб Блокланд. У реконструкції було багато художньої свободи. Протягом більш ніж століття нічого кращого не знайшли.
Автор зображення: Джейкоб С. Блокланд
Оригінальний череп був знайдений на озері Каллабонна, і наступні вчені знали, що там є ще багато скам’янілостей Genyornis, а також інших, що розкривають життя в давно зниклих водно-болотних угіддях. Однак Блокланд пояснив: «Це місце розташовано на приватній землі, до нього дуже важко дістатися, і там бувають піщані бурі». Що ще гірше, це місце тепер є солоним озером, і щойно вилучені з нього скам’янілості висихають, сіль починає їх руйнувати. Візити палеонтологів були поодинокими.
Відсутність цілого черепа G. newtoni стала занадто великою проблемою, і доктор Тревор Ворті організував серію візитів, які повернулися з кількома високоякісними зразками.
Вони показують птаха, який міг зручно ходити, але все ще зберігав водний спосіб життя. Зокрема, він мав особливості, які дозволяють сучасним водоплавним птахам шукати їжу під водою, не споживаючи зайвої води.
Блокланд сказав, що, ймовірно, Genyornis проходив великі відстані між ефемерними водно-болотними угіддями і з’їдав будь-які фрукти, які зустрічав на шляху, але в значній мірі покладався на їжу, яку ці болота пропонували після дощу. «Ми припускаємо, що це був інженер екосистеми, який блукав очеретами та викопував коріння».
Зразки виявили мозкову оболонку, описану в статті як «масивну», але, за словами першого автора, доктора Фібі Макінерні, це не означає, що G. newtoni був розумним. «Їхній мозок був меншим, ніж можна було очікувати. Зазвичай мозкова оболонка розташована дуже близько до мозку». Натомість G. newtoni заповнював простір повітряною кісткою. «Мозок дуже потребує енергії та поживних речовин. Якщо вам не потрібно більше мозку, то енергоефективніше заповнити простір кісткою».
Макінерні зазначила, що мозкова оболонка виросла не для того, щоб звільнити місце для мозку, а для підтримки дзьобів, здатних їсти великі фрукти. Є повідомлення про дерева, що зберігаються в ізольованих місцях Австралії, які дають плоди, які не можуть поширювати жодні види, окрім людей. Можливо, Genyornis колись відповідав за їх поширення.
Особливо цікавий дзьоб, який підтримується мозковою коробкою. «Genyornis newtoni мав високу та рухливу верхню щелепу, як у папуги, але форму гусака, широку щілину, сильну силу укусу та здатність розчавлювати м’які рослини та фрукти», — сказав Макінерні в електронному листі.
Dromornithidae називали «демонськими качками» за їх величезні розміри та спорідненість із живими водоплавними птахами. Блокланд зазначив, що спорідненість може бути ближчою до південноамериканських птахів, відомих як крикуни, та австралійської гуски-сороки. Однак він додав: «Термін «гусак» може охоплювати досить широкий діапазон — насправді він означає просто довгоногого водоплавного птаха, який став трохи більш наземним».
На цій підставі цей Genyornis, безумовно, відповідає вимогам. Адже він у п’ятдесят разів важчий навіть за великого живого гусака. Команда вважає термін «гігагусак» доречним. Дослідження опубліковане в журналі Historical Biology.
Підписуйся на наш Telegram-канал